Над гніздом зозулі

Тема перебування головних героїв в психіатричній лікарні та їхньої боротьби з усілякими психічними розладами є однією з найцікавіших та  найуспішніших не лише в літературі, а й в кіно. Хто з нас не бачив "Людину дощу" з Дастіном Хофманом, "Перерване життя" з Анджеліною Джолі або, один з найкращих на мою думку фільмів, "Острів проклятих" з Леонардо ді Капріо. Але є один твір, який вже давно встиг стати класикою, - "Політ над гніздом зозулі" Кена Кізі. Сьогодні я хочу розповісти саме про нього. Вся оповідь у книзі ведеться від імені очевидця тих подій та їхнього безпосереднього учасника - давнього пацієнта психіатричної лікарні велетня-індіанця на прізвисько Вождь. Всі мешканці лікарні чомусь впевнені що він глухонімий, тому не приховують у його товаристві ані своїх думок, ані висловлювань. Людина-стіна, яка натомість має повноцінні вуха і не до кінця пропалений "лікувальним" струмом мозок. Розмірене лікарняне життя перевертається з ніг на голову з появою у відділенні нового пацієнта - нахабного афериста та забіяки Рендела Патріка Макмерфі. Відбуваючи чергове покарання у виправній колонії, він зчиняє там бійку та потрапляє до закладу дещо іншої "спеціалізації". На перший погляд такий варіант є навіть більш привабливим - триразове харчування, м'яка постіль, жодно важкої праці, та ще й можна влаштовувати турніри з покеру у післяобідні години. Проте... керує усім цим продуманим, роками налагодженим механізмом старша медсестра відділення, владна тиранічна місс Гнусен. І вона не потерпить на своїй території жодного зухвалого спротиву...

Історія надзвичайно цікава, захоплює практично з перших сторінок. Але, на відміну від перелічених мною вище кінематографічних творів, головною темою цієї книги є не боротьба з шизофренією чи параноєю, а намагання відвоювати у "владодержателя" клаптик особистої свободи. Разом з "1984" Оруелла  "Політ..." увійшов до топ-10 книг про боротьбу людини із системою. Ця книга справді проектує модель закритого недемократичного суспільства, де здоровий глузд наштовхується на непробивну владну стіну. І якщо потрапити в це суспільство нескладно, то самотужки вибратись назовні майже неможливо. 

Порівнювати книгу з фільмом важко. Цю історію треба як прочитати, так і подивитись. Обов'язково. Роль Рендела Макмерфі наче "скроєна" під Джека Ніколсона. Та й сам фільм вже давно став класикою. Але спершу, все ж таки раджу прочитати книгу, оскільки кінцівка історії доволі несподівана, а сама історії розказана значно детальніше, та й Вождь тут відіграє не останню роль, чого не скажеш про кінематографічну версію.

Усім "смачного" читання і хороших вражень!

1984

Про геніальний роман Джорджа Оруелла "1984" останнім часом згадують все частіше. І неважко зрозуміти чому: як і 70 років тому, світ знову здригається від небезпеки зараження вірусом тоталітаризму. Історія переписується, на біле кажуть "чорне", а 2+2 може дорівнювати і 5, і 3, і скільки завгодно. Чи не загубить людство вчергове свій здоровий глузд?..

Книгу "1984" я шукала в продажу вже давно, але до рук вона мені потрапила завдяки скриньці для буккросингу, розміщеній в "Чорній Медеї", що в провулку Крива Липа (величезне спасибі авторам цієї чудової ідеї обміну книжками!). Оруелла я обміняла на збірку оповідань Муракамі (до речі, автора "1Q84" - цікавий збіг обставин =). І не пошкодувала. Ця книга просто фантастична!

Події роману відбуваються у 1984-му році в Лондоні - одному з міст наддержави Океанії. На вулицях - суцільний занепад і руйнування, наслідки багаторічної війни з іншою наддержавою Євразією. А може з Остазією? Ніхто вже достаменно не знає, адже історія переписується щоденно. На благо нового "ідеального" суспільства, породженого партією та виплеканого турботою Старшого Брата (керманича Океанії) працюють цілі міністерства: Міністерство Достатку, завданням якого, схоже, є не забезпечення реального добробуту громадян, а бажання нагодувати їх позитивними цифрами - суцільними перевиконаннями планів та зростанням темпів виробництва. От тільки результатів цього виробництва ніде не знайдеш - навіть леза для гоління суцільний дефіцит. За стінами Міністерства Любові катують зрадників держави, "думкозлочинців",які дозволяють собі оскверняти подумки Старшого Брата та політику Партії. В Міністерстві Правди, де працює головний герой Уінстон, щоденно переписують історію. Людство залякане, спустошене, просякнуте ненавистю до видимих або уявних ворогів, немає місця дружбі, коханню, любові - замість цього є лише страх та зневіра, довіряти не можна нікому.

Книга важка, настрій у неї гнітючий. Весь біль і відчай повоєнного покоління сконцентровано на її сторінках. На очах у Оруелла та його сучасників народжувались та зростали у всій своїй кривавій величі типові зразки диктатури та тиранії - нацистська Німеччина та комуністичний Союз. Страх, приниження, знецінення людського життя та людської гідності, жорстке маніпулювання масами шляхом залякування та дезінформації - неважко провести паралелі з реальними фактами з історії. "1984" - це не типова фантастика. Це, швидше, модель можливого розвитку світу. Автор наче кричить: "Люди, схаменіться!". На думку відразу ж спадає Північна Корея - типове закрите суспільство, яке наче зійшло зі сторінок роману. Як може шось подібне існувати нині? Я ось, приміром, сиджу зараз у своїй маленькій затишній квартирі і філософствую на тему демократії та рівноправ'я, а хтось у цей же час прислухається до кроків за дверима свого вбогого помешкання і пробує пригадати чи нічого зайвого він сьогодні не бовкнув поки стояв у довжелезній черзі за простроченими консервами? І у цієї людини немає жодного шансу потрапити по інший бік колючого дроту. Ось що насправді страшно.

Прочитайте "1984", не пошкодуєте. Я впевнена, ця історія змусить вас інакше поглянути на світ.

Дама та Єдиноріг

"Дама та Єдиноріг" - це ще один доробок чудової американської письменниці Трейсі Шевальє, автора "Дівчини з перлинною сережкою", про яку я вже писала раніше. У цих книг дещо схожа тематика (здається, це "фірмова" фішка Шевальє, як автора мистецьких історичних романів): в обох історіях ключовим персонажем є не головні герої, а твір мистецтва. В "Дівчині..." це була однойменна картина голандського художника Яна Вермеєра, а в "Дамі..." мова йде про серію з шести шпалер (тканих килимів), створених наприкінці XV століття. Шпалери й справді надзвичайно красиві, їхнє зображення можна легко знайти в інтернеті, а от оригінал можна побачити у Франції в музеї Клюні.

Розповідь в романі ведеться почергово від імені кожного з героїв. Хронологія подій чітко витримана, але завдяки такому прийому читач має можливість поглянути на історію створення "Дами з Єдинорогом" з усіх можливих кутів, до того ж паралельно в тло розповіді вплітаються долі персонажів - делікатно й ненав'язливо, але ось вони вже нерозривно пов'язані з історією шпалер.

Легкою, але такою багатою, мовою автора я захоплювалася ще в "Дівчині...", але й тут Трейсі Шевальє собі не зраджує. Історія сповнена безлічі цікавих деталей та описів. Коли читаєш текст, то наче й справді опиняєшся на вулицях середньовічного Парижа або в бельгійській ткацькій майстерні. Детально (але напрочуд цікаво) описано процес створення килимів, правила, за якими жили гільдії, побут знаті та майстрів. А ще, тут я насправді була вражена, дуже яскраво вималюваний персонаж сліпої дівчини, яка бачить світ навколо усіма іншими своїми органами чуття. Я навіть не уявляю, як це вдалося зробити людині зрячій, але це насправді дуже яскравий персонаж.

"Даму та Єдинорога" я дуже раджу почитати тим, хто любить насправді хорошу якісну літературу. Не пошкодуєте!

Води слонам!

"Води слонам!" - це роман американської письменниці Сари Груен, присвячений історії американських цирків-шапіто першої половини 30-х років. Це красива сумна історія, сповнена химерних персонажів і фантастичних циркових легенд, видовищних вистав і важких закулісних буднів, відчайдушного кохання і щирої дружби. За мотивами роману "Води слонам!" у 2011 році був знятий однойменний фільм з Робертом Патінсоном та Різ Уізерспун в головних ролях. Але про нього дещо пізніше.

Головний герой - студент-ветеринар Якуб Янковскі - через трагічний збіг обставин потрапляє в пересувний цирк-шапіто "Братів Бензіні - найкращий цирк у світі". Цирк подорожує залізницею, везучи з міста у місто свій чудернацький крам - артистів та дармових робітників, коней, левів та жирафа, а ще чимало контрабандного алкоголю (в державі як-не-як "сухий" закон). Бракує цьому цирку лише хорошого ветеринара. Ну і ще слона. Саме з появи цих двох в цирку Братів Бензіні і починається найцікавіша сторінка його історії.

Порівняно з книгою фільм суттєво програє. Він надзвичайно красивий і видовищний, актори підібрані доволі вдало, особливо дресирувальник Август (Крістоф Вальц), але занадто динамічний. Окремі сюжетні лінії дещо видозмінено, багато насправді цікавих моментів вилучено. Можливо це пов'язано з лімітом допустимої тривалості стрічки, а може й зі своєрідним режисерським баченням образів героїв. Їхні історії дещо відкореговані, характери трохи змінено. Не завжди достатньо вдало. Але, тим не менш, фільм варто переглянути. Хоча б для того, аби уявити собі, яким був американський цирк в часи Великої Депресії.

Книгу "Води слонам!" щиро раджу до прочитання усім, хто любить гарно продумані історії з цікавим сюжетом, яскравими героями, несподіваним розвитком подій, і навіть тим, хто анітрохи не цікавиться загадковим світом цирку. Перш за все це історія справжньої дружби. І не тільки між людьми...

Чайна на Маллбері-Стріт

Літо надзвичайно приємна пора: день довгий, вільного часу багато, рука так і тягнеться на книжкову поличку. Тож протягом останній двох тижнів мені вдалося прочитати одразу чотири цікаві книги. Про них я сьогодні і розповім. Почну, мабуть, із найменш цікавої з них - "Чайної на Маллбері-Стріт" Шерон Оуенс.

В передмові до "Чайної..." було написано щось на зразок: "Загорніться зручненько в улюблений плед та пірніть в атмосферу справжнього Різдва". Заманливо, але й оманливо... 

Усі події в книзі розгортаються навколо маленької сіменької чайної на одній із вуличок Белфасту. Герої або добре знайомі одне з одним, або волею долі опиняються за столиком цього кафе, вплітаючи свої історії в загальну канву оповіді. Тут вам і подружжя власників чайної - він працьовитий скнара, який навіть дітей заводити не хоче, оскільки це дуже дороговартісна стаття видатків з сімейного бюджету, вона - мрійниця і романтик, яка тим не менш ось уже вісімнадцять років ділить і своє життя, і своє кафе з цим дивакуватим чоловіком. За столиком дівчина-художник із сумнівною репутацією та не менш сумнівною творчістю, до безтями закохана у Ніколаса Кейджа. Поруч - пухкенька жіночка бальзаківського віку, чий чоловік погулює наліво з молодою довгоногою керуючою сувенірної лавки. Вона страшенно комплексує через свою огрядість, але не може відмовитись від горнятка капучіно та запашного чізкейку. 

На перший погляд - цікавий сюжет. От тільки ані карколомних подій, ані по-справжньому цікавих персонажів тут немає. Герої якісь "пласкі", наче фігурки, вирізані з картону. Автор начеб-то й старається виписати їхні характери, звички та настрої, але це їй не дуже вдається. Книга нагадує дешеву романтичну комедію з незмінним "притягнутим за вуха" хеппі-ендом. Читати її можна, і навіть треба - якщо зовсім немає на що вбити час, а забивати голову серйозними думками не хочеться. В "Чайній..." є вдосталь доволі комічних ситуацій, вона сповнена добра і віри в те, що ніколи не пізно жити собі в задоволення. Але купувати її в паперовому варіанті не раджу - достатньо закачати в електронну "читалку", гадаю, вдруге ви її не читатимите. 

The Rain Before it Falls

Сьогодні хочу розповісти про книгу, яка минулого тижня -потрапила мені до рук. Точніше, на екран монітора. Вранці, заваривши на роботі горнятко кави, дала собі слово: "Прочитаю дві сторіночки, так, для настрою, і все - берусь до роботи." І... не змогла зупинитись, поки не дочитала до останньої крапочки.

Книга називається "Поки не випав дощ", хоча англійською 'The Rain Before it Falls' - звучить правильніше. Автор - британець Джонатан Коу (чоловік! що найдивніше, бо книга написана про жінок, від імені жінки і... по-жіночому - в хорошому значенні).

Історія, яка описується в книзі, охоплює період з 1941-го року десь до середини 90-х, а може й до початку 2000-х, я точно не зрозуміла. Це сімейна сага про три покоління жінок - бабусю, маму та доньку. Історія трагічна, сповнена ілюзій та розчарувань, кохання та самотності, дивних поворотів долі та неочікуваних співпадінь. Це книга спогадів, записаних на магнітофонну плівку, спроба описати в барвах чорно-білі фото та перенести читача (чи слухача) в його уяві майже на півсторіччя назад.

Текст дуже приємний для читання, спокійний, розмірений, але й достатньо динамічний. Коли читаєш складається враження, що очі бігають не чорно-білими рядками тексту, а дивляться гарно знятий фільм - цікавий, добре зрежисований і аж до останньої хвилини не розгаданий. Кінцівку передбачити неможливо.

В книзі є такий діалог. Головна героїня запитує у п'ятирічої дівчинки Теа: "Який твій улюблений дощ?", на що та відповідає - "Той, який ще не випав". "Але ж якщо дощ ще не випав, то його й не було", - намагаться спиратись на дорослу логіку героїня. "Саме за це я його й люблю", - відповідає маля. І спробуйте сказати, що вона не права.

Непопсово про любов...

Є категорія фільмів, які окремі чоловіки просто на дух не переносять. Правильно, це - фільми про любов. І в той час, коли ми, дівчата, радіємо та плачемо над "Солодким листопадом", вони голосно зітхають зі словами "О-о-о, як це можна дивитися!" Але є вихід! Ось список з п'яти (наразі, може згодом згадаю ще кілька) не зовсім типових фільмів про любов. Назвемо їх непопсовими. І ось перший:

1. "500 днів літа". Літо (Summer) - це ім'я головної героїні, в яку закохується її колега по роботі Том. на перший погляд вони - ідеальна пара. Розуміють одне одного з півслова, їм весело та комфортно удвох. Та чи надовго? Коли у одного з них почуття "перегорають", у іншого зникає сенс життя. Іноді люди зростаються серцями настільки міцно, що розрив безкровним не буває.

500 днів - рівно стільки триває історія закоханості в Літо.

Фільм оригінально знятий, цікаво побудований, і не залишає по собі приторно-солодкого післясмаку типових романтичних мелодрам. Хороше смачне кіно.

2. "Таємні знаки" - фільм про юну трішки дивакувату вчительку математики, яку зіграла Джессіка Альба. У неї безліч  мурах в голові, хворий на загадкову хворобу татусь, матуся, яка поставила собі за ціль плекати татуся, а от проблем рідної доньки наче й не помічає. У дівчини немає хлопця, немає друзів, а весь її світ наповнюють лише... цифри. Робота в школі - це для неї спроба своєрідної адаптації у дорослому житті. От тільки хто кого вчитиме: вона дітей, чи вони її?

Джессіку Альбу чомусь часто висміюють як актрису, не сприймаючи її всерйоз. Хоча, особисто я з цим не погоджуюсь. Вона вміє бути дуже різною. В "Місті гріхів" вона була цнотливо-спокусливою і трохи відчайдушною, у фільмі "Наркоз" - дуже простою та буденною, а от в цьому фільмі Джессіка схожа на фріка-підлітка, який все ще шукає своє місце у житті.

Смішно, мило, місцями - романтично, але не сопливо.

3. "Вічне сяйво чистого розуму" - як на мене, то це одна з найкращих ролей Джима Керрі. Він тут зовсім не схожий на себе, на диво серйозний і... трішки розгублений. Фільм про кохання. Більше не казатиму нічого. Сюжет важко описати двома рядками, та й чи варто описувати? Краще подивитися. Удвох. 

Щодо Кейт Війнслет, то її я просто обожнюю. ЇЇ героїня ще та дивачка, але в цьому вся суть їхніх стосунків. Прекрасних і болючих водночас.  

Фільм обов'язковий до перегляду, оскільки вже встиг стати класикою.

4. "Скотт Пілігрим проти всіх". Ця стрічка є дуже оригінальною. Впевнена, що ви ще нічого подібного не бачили. Це якась неймовірно вдала суміш хіпстерської субкультури, коміксів та комп'ютерних ігор. І, звісно ж, кохання. Фільм дуже стильний, красива картинка, оригінальні прийоми, харизматичні герої. Плюс - хороша музика. Насправді хороша музика. 

Головний герой - Скотт Пілігрим - потрапляє в неабияку халепу, адже закохується в дівчину, якої всі навколо чомусь остерігаються. Ба, навіть не її, а Сімох Її Злих Колишніх. Його завдання - пройти всі кола пекла, поборовши злих героїв, та завоювати серце коханої. 

Гарна комедія для вечірнього перегляду.  

5. І наостанок ще одна стрічка - "Якщо я залишусь". Про цей фільм я вже писала на LJ, але з радістю повторно поділюся враженнями. Фільм знятий по однойменній книзі американської письменниці "для підлітків" Гейл Форман. І цю книгу мені пощастило (насправді пощастило!) прочитати декілька місяців тому. До речі, щиро раджу її всім, хто любить просто хороші душевні історії без зайвого мелодраматизму, але з добрим смаком і гумором. 

Цей фільм про дуже позитивних людей, і ще про те, чому варто цінувати кожну хвилину життя, прожиту поруч з дорогими нам людьми. 

Стрічка гарно знята, сюжет повністю відповідає оригіналу, дуже вдало підібрані актори. І ще музика. Багато хорошої музики.

На цьому бажаю усім приємного перегляду і море позитивних вражень. Адже що може бути краще, аніж фільми про любов...

Чорний Ворон

Книга Василя Шкляра "Залишенець" про холодноярівського отамана Чорного Ворона потрапила мені до рук завдяки чудовому явищу буккросингу. І з першої ж сторінки захопила мене настільки, що відірватись я від неї вже не змогла. З історією отаманів Холодного Яру я, зізнаюсь відверто, знайома не була. У нас якось більш прийнято говорити про національно-визвольний рух тут, на Заході України, а от про Лівобережжя чомусь забувається. Але боротьба тривала не лише на теренах Галичини. А історію своєї держави слід знати.
Сюжет дуже цікавий, вщент насичений подіями, але без надмірності. Опис подій ведеться то від імені отамана Чорного Ворона, то від третьої особи, а іноді - і мовою офіційних документів "комуни",  що дає читачу змогу поглянути на події, описані в книзі, зі всіх можливих сторін. Мова роману - це взагалі особлива тема. Серед книг українських авторів, які мені довелося прочитати останнім часом, можу порівняти мову Шкляра хіба що з Володимиром Лисом в його "Соломії..." та "Столітті Якова". В "Залишенці" слова настільки ж приємні до сприйняття, описи та порівняння - соковиті, і навіть лайка красива )). Сюжет не відпускає вас ні на хвилину, і хоч нам усім добре відомо, хто переміг у тій боротьбі, та крихітна надія на вдалий фінал не залишає.

Книга є обов'язковою до прочитання усім, хто називає себе українцем. Історія народжується щодня. А нерідко вона ще й повторюється...