The Rain Before it Falls

Сьогодні хочу розповісти про книгу, яка минулого тижня -потрапила мені до рук. Точніше, на екран монітора. Вранці, заваривши на роботі горнятко кави, дала собі слово: "Прочитаю дві сторіночки, так, для настрою, і все - берусь до роботи." І... не змогла зупинитись, поки не дочитала до останньої крапочки.

Книга називається "Поки не випав дощ", хоча англійською 'The Rain Before it Falls' - звучить правильніше. Автор - британець Джонатан Коу (чоловік! що найдивніше, бо книга написана про жінок, від імені жінки і... по-жіночому - в хорошому значенні).

Історія, яка описується в книзі, охоплює період з 1941-го року десь до середини 90-х, а може й до початку 2000-х, я точно не зрозуміла. Це сімейна сага про три покоління жінок - бабусю, маму та доньку. Історія трагічна, сповнена ілюзій та розчарувань, кохання та самотності, дивних поворотів долі та неочікуваних співпадінь. Це книга спогадів, записаних на магнітофонну плівку, спроба описати в барвах чорно-білі фото та перенести читача (чи слухача) в його уяві майже на півсторіччя назад.

Текст дуже приємний для читання, спокійний, розмірений, але й достатньо динамічний. Коли читаєш складається враження, що очі бігають не чорно-білими рядками тексту, а дивляться гарно знятий фільм - цікавий, добре зрежисований і аж до останньої хвилини не розгаданий. Кінцівку передбачити неможливо.

В книзі є такий діалог. Головна героїня запитує у п'ятирічої дівчинки Теа: "Який твій улюблений дощ?", на що та відповідає - "Той, який ще не випав". "Але ж якщо дощ ще не випав, то його й не було", - намагаться спиратись на дорослу логіку героїня. "Саме за це я його й люблю", - відповідає маля. І спробуйте сказати, що вона не права.

Непопсово про любов...

Є категорія фільмів, які окремі чоловіки просто на дух не переносять. Правильно, це - фільми про любов. І в той час, коли ми, дівчата, радіємо та плачемо над "Солодким листопадом", вони голосно зітхають зі словами "О-о-о, як це можна дивитися!" Але є вихід! Ось список з п'яти (наразі, може згодом згадаю ще кілька) не зовсім типових фільмів про любов. Назвемо їх непопсовими. І ось перший:

1. "500 днів літа". Літо (Summer) - це ім'я головної героїні, в яку закохується її колега по роботі Том. на перший погляд вони - ідеальна пара. Розуміють одне одного з півслова, їм весело та комфортно удвох. Та чи надовго? Коли у одного з них почуття "перегорають", у іншого зникає сенс життя. Іноді люди зростаються серцями настільки міцно, що розрив безкровним не буває.

500 днів - рівно стільки триває історія закоханості в Літо.

Фільм оригінально знятий, цікаво побудований, і не залишає по собі приторно-солодкого післясмаку типових романтичних мелодрам. Хороше смачне кіно.

2. "Таємні знаки" - фільм про юну трішки дивакувату вчительку математики, яку зіграла Джессіка Альба. У неї безліч  мурах в голові, хворий на загадкову хворобу татусь, матуся, яка поставила собі за ціль плекати татуся, а от проблем рідної доньки наче й не помічає. У дівчини немає хлопця, немає друзів, а весь її світ наповнюють лише... цифри. Робота в школі - це для неї спроба своєрідної адаптації у дорослому житті. От тільки хто кого вчитиме: вона дітей, чи вони її?

Джессіку Альбу чомусь часто висміюють як актрису, не сприймаючи її всерйоз. Хоча, особисто я з цим не погоджуюсь. Вона вміє бути дуже різною. В "Місті гріхів" вона була цнотливо-спокусливою і трохи відчайдушною, у фільмі "Наркоз" - дуже простою та буденною, а от в цьому фільмі Джессіка схожа на фріка-підлітка, який все ще шукає своє місце у житті.

Смішно, мило, місцями - романтично, але не сопливо.

3. "Вічне сяйво чистого розуму" - як на мене, то це одна з найкращих ролей Джима Керрі. Він тут зовсім не схожий на себе, на диво серйозний і... трішки розгублений. Фільм про кохання. Більше не казатиму нічого. Сюжет важко описати двома рядками, та й чи варто описувати? Краще подивитися. Удвох. 

Щодо Кейт Війнслет, то її я просто обожнюю. ЇЇ героїня ще та дивачка, але в цьому вся суть їхніх стосунків. Прекрасних і болючих водночас.  

Фільм обов'язковий до перегляду, оскільки вже встиг стати класикою.

4. "Скотт Пілігрим проти всіх". Ця стрічка є дуже оригінальною. Впевнена, що ви ще нічого подібного не бачили. Це якась неймовірно вдала суміш хіпстерської субкультури, коміксів та комп'ютерних ігор. І, звісно ж, кохання. Фільм дуже стильний, красива картинка, оригінальні прийоми, харизматичні герої. Плюс - хороша музика. Насправді хороша музика. 

Головний герой - Скотт Пілігрим - потрапляє в неабияку халепу, адже закохується в дівчину, якої всі навколо чомусь остерігаються. Ба, навіть не її, а Сімох Її Злих Колишніх. Його завдання - пройти всі кола пекла, поборовши злих героїв, та завоювати серце коханої. 

Гарна комедія для вечірнього перегляду.  

5. І наостанок ще одна стрічка - "Якщо я залишусь". Про цей фільм я вже писала на LJ, але з радістю повторно поділюся враженнями. Фільм знятий по однойменній книзі американської письменниці "для підлітків" Гейл Форман. І цю книгу мені пощастило (насправді пощастило!) прочитати декілька місяців тому. До речі, щиро раджу її всім, хто любить просто хороші душевні історії без зайвого мелодраматизму, але з добрим смаком і гумором. 

Цей фільм про дуже позитивних людей, і ще про те, чому варто цінувати кожну хвилину життя, прожиту поруч з дорогими нам людьми. 

Стрічка гарно знята, сюжет повністю відповідає оригіналу, дуже вдало підібрані актори. І ще музика. Багато хорошої музики.

На цьому бажаю усім приємного перегляду і море позитивних вражень. Адже що може бути краще, аніж фільми про любов...

Чорний Ворон

Книга Василя Шкляра "Залишенець" про холодноярівського отамана Чорного Ворона потрапила мені до рук завдяки чудовому явищу буккросингу. І з першої ж сторінки захопила мене настільки, що відірватись я від неї вже не змогла. З історією отаманів Холодного Яру я, зізнаюсь відверто, знайома не була. У нас якось більш прийнято говорити про національно-визвольний рух тут, на Заході України, а от про Лівобережжя чомусь забувається. Але боротьба тривала не лише на теренах Галичини. А історію своєї держави слід знати.
Сюжет дуже цікавий, вщент насичений подіями, але без надмірності. Опис подій ведеться то від імені отамана Чорного Ворона, то від третьої особи, а іноді - і мовою офіційних документів "комуни",  що дає читачу змогу поглянути на події, описані в книзі, зі всіх можливих сторін. Мова роману - це взагалі особлива тема. Серед книг українських авторів, які мені довелося прочитати останнім часом, можу порівняти мову Шкляра хіба що з Володимиром Лисом в його "Соломії..." та "Столітті Якова". В "Залишенці" слова настільки ж приємні до сприйняття, описи та порівняння - соковиті, і навіть лайка красива )). Сюжет не відпускає вас ні на хвилину, і хоч нам усім добре відомо, хто переміг у тій боротьбі, та крихітна надія на вдалий фінал не залишає.

Книга є обов'язковою до прочитання усім, хто називає себе українцем. Історія народжується щодня. А нерідко вона ще й повторюється...